2 квітня 2004 року відбулася значна подія в міжнародних відносинах – „друга хвиля” розширення НАТО. Ця подія остаточно завершила черговий етап розширення Альянсу на Схід та затвердила інтеграцію Литви, Латвії, Естонії, Болгарії, Румунії, Словенії та Словаччини, у систему євроатлантичної колективної безпеки.

У зв’язку з цією подією особливу увагу привертає факт входження трьох Прибалтійських країн, колишніх радянських республік, у склад Організації Північноатлантичного Договору. З закінченням „холодної війни” і розпадом Організації Варшавського Договору та Радянського Союзу НАТО зіткнулася з проблемою необхідності трансформації та переосмислення цілей і завдань діяльності та самого існування Альянсу. З гідністю подолавши ці труднощі за рахунок прийняття Нової Стратегічної Концепції, Організація остаточно відкинула ідею протистояння загрозі зі Сходу та почала інтегрувати до свого складу колишніх супротивників. На зміну біполярній Європі, що була поділена між двома військово-політичними блоками, прийшла єдина система колективної безпеки, до якої поступово почали входити країни, які лише десять років тому розглядалися цією системою як можливі агресори або як плацдарм для здійснення радянського бліцкригу. І 2004 рік став визначальним у цьому процесі, тому що членами НАТО стали не просто країни соціалістичного табору, а колишні республіки Радянського Союзу. Це відкрило новий етап у розширенні Альянсу, коли нові незалежні країни, що зазнавали утисків з боку «старшого брата» протягом багатьох років, отримали можливість об’єднатися з провідними світовими державами для забезпечення миру та безпеки у світі на рівноправній основі. Вони нарешті мають шанс вирватися з того замкненого кола іноземного впливу та загарбання, яке було характерним для цього регіону протягом століть.

Не викликає сумнівів той факт, що історично долі прибалтійських країн та України мають багато спільного. Маючи розвинуті зв’язки ще в епоху Середньовіччя, вони розвивалися у схожих умовах. Тривалий час ці території були частиною Російської імперії, перебуваючи фактично під колоніальним гнітом з боку російських володарів. На початку ХХ століття історія дала їм шанс змінити своє становище. Але демократичне інтермецо не було дуже тривалим – і хоча Естонія, Латвія та Литва, на відміну від інших регіональних частин «Тюрми народів», зазнали найбільших успіхів у той час, захистивши свою незалежність протягом двадцяти років, у 1940 році все стало на свої місця – вони опинились у складі нової тюрми, тепер вже радянської. Протягом всього існування СРСР боротьба за незалежність та світове визнання окремих республік не припинялась, і тут слід зазначити, що саме Прибалтика та Україна були найбільш неспокійними та «неприємними» для радянської влади регіонами. Саме тут розгорнувся активний антирадянський партизанський рух. Бійці УПА та так звані „лісові брати” активно протистояли затвердженню радянських порядків. Лише завдяки значному напруженню сил та використанню ресурсів органів державної безпеки ці рухи були все ж таки придушені, але це не зупинило національно-визвольний рух. На зміну партизанам 1940-1950-х прийшли дисиденти та правозахисники 1960-1970-х. Зусилля влади були марні. Навіть у концентраційних таборах боротьба не припинялась. Саме у цих тяжких умовах проявились активна співпраця та взаємодопомога пригноблених народів. Загальновідомим фактом є співробітництво українських та литовських ув’язнених; контакти національних підпільних груп; навіть входження українських патріотів до прибалтійських організацій у таборах, де самі українці не могли організувати самостійну групу через невелику кількість ув’язнених саме з України, і навпаки.

Після розпаду СРСР перед лідерами України та Балтійських країн, колишніх радянських республік, повстали однакові питання – що робити з незалежністю і яким чином, де саму шукати місце своїх держав у світовій політиці. І якщо Прибалтика визначилась з подальшим шляхом розвитку, фактично відразу звернувши свій погляд до Організації Північноатлантичного Договору, і зараз вже може похвалитися позитивними результатами, то Україна, прийнявши принцип багатовекторності у зовнішній політиці, фактично топталась на місці, розриваючись між Сходом та Заходом, між Росією та НАТО.

Естонський, Литовський та Латвійський прапори біля штаб-квартири Альянсу у Брюсселі з одного боку повинні викликати смуток та почуття провини у людей, що відповідали за зовнішню політику України протягом п’ятнадцяти років: опинившись у 1991 році на рівних з прибалтами умовах, ми мали б сподіватися побачити український прапор над Брюсселем одночасно з прапорами Балтійських країн. І те, що зараз ми не бачимо ні цього, ні якоїсь впливової альтернативи членству НАТО на Сході, ще раз показує непослідовність вітчизняних політиків. Та не слід забувати, що членство Прибалтики у Альянсі несе багато позитиву. По-перше це свідчить, що Захід готовий прийняти за рівних колишні республіки СРСР та позитивно сприймає їхню інтеграцію до системи колективної безпеки: часи протистояння таборів вже минули, хоча деякі політики і не хочуть, або не можуть цього зрозуміти. По-друге, перед новим поколінням українських політиків, які намагатимуться вивести Україну до НАТО, є фактично приклад, яким вони можуть користуватися, плануючи свої кроки. І нарешті по-третє, прибалтійські країни можуть стати тим містком, сполучною ланкою між євроатлантичною системою колективної безпеки та Україною, що допоможе прискорити інтеграцію. Вже зараз влада цих держав висловила своє повну згоду підтримати Україну на шляху до Брюсселю. Особливо активна підтримка йде з боку Литви, де ще у квітні 2005 року президент Адамкус на зустрічі з Міністром закордонних справ України Борисом Тарасюком погодився сприяти євроатлантичній інтеграції нашої держави. І навіть після виступу Віктора Януковича у штаб-квартирі Альянсу 14 вересня 2006 року та призупинення процесу інтеграції голова МЗС Литви Пятрас Вайтекунас зазначив, що все одно його країна підтримуватиме Україну у її русі до Європи.

Але незважаючи на багато спільних рис у історії, геополітичному становищі та сучасному положенні у системі міжнародних відносин, все ж таки слід зазначити деякі провідні відмінності у ситуації, пов’язаній з Євроатлантичною інтеграцією в Україні та країнах Балтійського регіону, які активно впливають на швидкість або навіть саму можливість тієї самої інтеграції. Перш за все необхідно звернути увагу на рівень підтримки ідеї вступу до НАТО серед населення. Естонці, литовці та латиші завжди позитивно ставились до цього і підтримували співпрацю з Альянсом як до, так і після вступу. Наприклад, за даними посольства Естонії в Україні найвищої відмітки підтримка вступу до НАТО сягнула у червні 2005 року, коли за вступ висловились 78% опитуваних (у тому числі 89% опитуваних естонців та 51% опитуваних не естонців); майже всі опитувані погодились, що з вступом до НАТО ситуація з безпекою республіки покращилась або хоча б не погіршилась; 66% вважають, що саме членство в НАТО є гарантією безпеки Естонії. І хоча за даними жовтневих опитувань ці числа дещо знизились, рівень підтримки Альянсу стабілізувався на 70-80%. Тобто у Прибалтиці більша частина населення позитивно ставиться до євроатлантичної системи колективної безпеки і, що найбільш цікаво, прихильники інтеграції становлять значний процент серед національних меншин. Також необхідно відмітити, що така популярність Альянсу не є короткочасною, викликаною якимись надзвичайними подіями. Зовсім іншу ситуацію ми маємо можливість побачити в Україні. За даними соціологічних опитувань більшість населення виступає проти членства в блоці та його розширення на схід; багато людей вважає НАТО агресивним блоком. Зміну думки щодо Альянсу можна побачити, просуваючись з Заходу на Схід країни. Якщо у Західних регіонах, де більшість населення становлять етнічні українці, євроатлантичний курс України сприймається із захватом, то на Сході та Півдні – регіонах з великою часткою російськомовного населення – панують застарілі стереотипи щодо НАТО, які виливаються у активний антинатовський рух. Цей рух інколи набуває неприхованого сепаратистського характеру та використовується деякими іноземними політиками для здобуття дешевого авторитету (як приклад можна навести події у Феодосії у травні-червні цього року).

Песимістичними для подальшого руху України євроатлантичним шляхом є результати останніх опитувань на Донбасі. Порівнюючи їх з даними п’ятнадцятирічної давнини, неважко помітити, що популярність НАТО (яка ніколи не була високою у цьому регіоні), незважаючи на активізацію співробітництва та партнерства з Альянсом, спроби проводити інформаційний «лікбез», падає: якщо відразу після здобуття незалежності проти Організації висловлювались 80% опитуваних, то зараз їх число перевищило 90%. У той же час таку негативну динаміку неможливо пояснити лише незадоволенням сучасною політикою Альянсу – багато людей просто продовжую жити старими радянськими лозунгами та стереотипами, запам’ятавши що НАТО – це зло (при тому інколи вони володіють настільки мізерною інформацією, що навіть не знають, що НАТО та Організація Північноатлантичного Договору це одне і те ж саме. – М.З.). Тобто незважаючи на декларативні заяви владних структур щодо проведення вільної та активної інформаційної політики, об’єктивна інформація не постачається, або не сприймається у необхідній кількості. Частково це можна пояснити сучасною внутрішньополітичною ситуацією, коли чітка позиція щодо вступу до НАТО (активна підтримка інтеграції або агресивне неприйняття цього процесу) є свого роду візитною карткою політичних сил та одним з головних аргументів у здобутті електорату. Але це не виправдовує тієї мізерної уваги, яка фактично приділяється об’єктивному висвітленню питань, пов’язаних з Альянсом, у ЗМІ з боку влади. І саме в подоланні цієї проблеми ми можемо спиратися на досвід північних колег з узбережжя Балтики. Не організація зустрічей на вищому рівні та посередництво на цих зустрічах, а саме досвід інформаційної політики є найважливішою допомогою, яку ми можемо отримати від Балтійських країн. І саме таку думку підтримую голова МЗС Литви Пятрас Вайтекунас, зазначивши, що його держава також стикалася з проблемою неприйняття НАТО населенням, та успішно подолала його.

Звичайно спільне минуле та теперішня політика Прибалтійських держав, спрямована на допомогу країнам-партнерам НАТО в отриманні членства в Альянсі, робить неминучою та перш за все вигідною співпрацю України з Литвою, Латвією та Естонією. Використання Прибалтійського досвіду можу послужити будь якій з колишніх республік СРСР, якщо вони захочуть приєднатися до системи колективної безпеки, яку пропонує Альянс. І цілком можливо, що для Києва шлях до Брюсселю буде лежати через Вільнюс, Ригу та Таллінн. Але, користуючись чужими напрацюваннями та приймаючи допомогу з боку іноземних країн, приділяючи увагу зовнішньополітичним аспектам інтеграції, не слід забувати і про внутрішнє становище. В іншому ж випадку шлях до Брюсселю може бути заблокований з Донецька, Луганська або Севастополя.